1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW

Сергій Жадан: Волноваха - південні ворота Донбасу

Сергій Жадан30 березня 2015 р.

"Ви тільки нас не лишайте, - говорить жіночка старшого віку. - Не лишайте нас тут самих", - Сергій Жадан, спеціально для DW.

https://p.dw.com/p/1EzIg
Сергій Жадан
Сергій ЖаданФото: Getman / Suhrkamp Verlag

Від Маріуполя до Волновахи автівкою їхати півгодини. Напередодні на волноваському блок-посту загинув працівник СБУ, тож що там нині з перевіркою - ніхто не знає. Уздовж дороги стоять порожні рекламні щити. Де-не-де звисає ошмаття старої реклами. Нової немає, зовсім. Очевидно, рекламувати немає чого. Або немає для кого. Від міста тягнуться дими з заводських коминів. Траса підкреслено порожня. Здавалося б, вихідний - базарний день. Але торгівлі немає, так само, як і її двигуна, себто реклами. Асфальт під колесами ледь відчутно вібрує - сліди танків, хоча дорога загалом цілком пристойна.

На посту, вже при в'їзді, проблем не виникає, все гаразд. У самому місті теж усе спокійно - дерева, розмальовані синьо-жовтим, на стіні будинку виведено "Русские идут в жопу". Втім, "русские" закреслено, вгорі дописано "укры". Боротьба світоглядів, одне слово. Перед будинком культури стоїть чорний Ілліч. Довкола нього гуляють мами з дітьми. Все тихо і спокійно - фронт відносно далеко, сюди не долітає. При барі напроти стоїть гурт молодих чоловіків ("молодиків", так) у спортивних костюмах. Дивляться довкола не надто добрими очима. Можливо, через сигаретний дим.

На інформаційних стендах коло вокзалу написано, що Волноваха - "південні ворота Донбасу", що в районі 40 будинків культури і 36 бібліотек. Поруч роздруковані прізвища людей, які загинули взимку в маршрутці. Ще далі - різна реклама: хтось продає квартиру, хтось шукає гроші на лікування дитини. Окремо - розклад руху автобусів, на Запоріжжя та Ростов. В будинку культури над рукомийником висить попередження про те, що воду пити "суворо заборонено". Кранів, про всяк випадок, просто немає - захочеш, то не вип'єш. Публіка у Волновасі тепла й відкрита - хтось місцевий, хтось приїхав із сіл, є кілька військових. Доки триває наш виступ, в одній із кімнат збираються ветерани. Накривають стіл, коридорами пливе запах домашньої їжі. Під баян співають пісні з радянських фільмів. Рання весна, синє небо, жодних розмов про політику.

Блокада

Про політику говорять віч-на-віч, як про щось дуже особистісне, приватне. Юра, охоронець, розповідає, як деенерівці намагалися витягнути його з Маріуполя до Донецька, аби вписати до своїх лав. Сам він виїхав з Донецька ще минулого літа. Говорить, що з його району багато хто пішов в "ополченці". Ось і його теж шукали. Впіймали його приятеля, примушували телефонувати до нього, Юри, просити, аби він приїхав. "Я їх не розумію, - каже Юра, - що з ними сталося, що з ними діється тепер". Найбільше боїться опинитися на "тій" території - впевнений, що його звідти не випустять.

Саша, водій, їздити туди не боїться, саме зранку повернувся з Донецька - відвозив пенсію батькам. Його батькам пощастило - в них на українській території є Саша. Він підтримає, привезе, забезпечить. Тим, хто нікого не має, гірше. Саша розповідає про Донецьк, про бензин за 35, про порожні прилавки, про захмарні ціни. Раніше, говорить, у нормальному супермаркеті було 30 сортів чаю. Нині - два. І один різновид мінералки, який розставляють на цілий прилавок, аби прилавки не були порожні. Розповідає про базар, де торгують зіпсованим м’ясом, привезеним невідомо звідки.

Розповідає про жебраків під магазинами. Про недовіру з боку українських військових, які шмонають усіх із донецькою пропискою. Про незрозумілу політику Києва. "Хіба так можна з людьми? - питає. - Хіба можна взяти всіх і відрізати, ізолювати? Вони ж кидають людей помирати". "Ось у мене батьки, - говорить, - все життя працювали. Тепер сидять без пенсії. І Україна хоче, щоб до неї добре ставились". "Кадировців бачив?" - питаю його. "Та там багато військових, - відповідає Саша, - а хто вони - незрозуміло. Ти ж не будеш їх питати".

Життя на Донбасі очима німецької журналістки

На виїзді з міста, на посту, військовий тримає на руках пса. Говорить щось до нього, не звертає на нас уваги. Пес теж не звертає ні на кого уваги.

Корінне населення

У палаці культури знайомимось із місцевою фольклорною студією. Жінка, яка керує нею, розповідає, як вони зібрались кілька років тому. Спочатку до студії ходили лише діти, потім прийшли їхні батьки. Коли починали, з дітей сміялись - мовляв, чим ви займаєтесь. Тепер усі ставляться з повагою, студія постійно їздить на конкурси, перемагає. Збирають матеріал у довколишніх селах. А села довколишні, виявляється, були заселені ще у ХІХ столітті вихідцями з Чернігівщини та Слобожанщини. Себто, співають тут українською. Та й говорять теж. "Ось, - показує вона фото, - це моя мама, це мій тато". Я дивлюсь на фото. Донбас 1940-1950-тих років. Молоді люди, красиві обличчя. Мама стоїть у вишиванці. Тато танцює гопака. Рушники, ікони, обряди. Донбас. 1940-ті, 1950-ті. Жодного "русского мира".

"Ви тільки нас не лишайте,- говорить жіночка старшого віку. - Не лишайте нас тут самих". Говорить без сліз, спокійно і стримано, розуміючи, що від них уже не так багато залежить. Прогрівається повітря, весна стає все помітнішою, розмови так чи інакше зводяться до політики.

Пропустити розділ Більше за темою

Більше за темою

Більше публікацій